ARTCUREL: Arte, Cultura e Religione

 (Art , Culture and Religion)

   www.artcurel.it   ---  info@artcurel.it   ---   prima pagina                                                                   

  RUBRICHE AUTORI : Yaryna MorozArte e Cultura Medievale Ucraina, Bizantina e Cristiano Orientale, Agiografia, Iconologia  - Українська середньовічна культура, візантійське і східнохристиянське мистецтво, агіографія, іконологія.

 

Yaryna Moroz

   Gli ideali medievali dell'ascetismo nelle immagini dei santi Antonio e Teodosio Pecersk,

pubbl. in Multiversum. Almanacco filosofico. Kyiv 2012. Vol. 8 (116), pp. 26-39.

Ярина Мороз.  СЕРЕДНЬОВІЧНІ ІДЕАЛИ АСКЕТИЗМУ В ОБРАЗАХ АНТОНІЯ І ФЕОДОСІЯ ПЕЧЕРСЬКИХ // Мультіверсум. Філософський альманах. Зб.наук.праць. - К., 2012. Вип. 8 (116). - С. 26-39.

 

 

 

 

У статті висвітлено проблему формування суспільного ідеалу чернецтва, розуміння сенсу життя і його реалізації у чернечій спільноті, аспекти співвідношення культу та його творчого втілення в літературних та іконографічних образах, значимості історичних постатей св. Антонія і Феодосія для утвердження національної самоідентичності.

Ключові слова: аскетичний ідеал, сенс життя, національна самоідентичність.

 

    Кожна епоха, як і кожна культурна традиція, формує власні ідеали, розуміння сенсу життя та духовних пріоритетів. Середньовічна доба сформувала виразно аскетичні ідеали. Втеча від світу (fuga mundi), неприйняття і презирство до світу (contemptus mundi), відхід у пустелю стають провідними ідеями середньовічної спільноти. Відшельник, що жив у самотності, втілював ідеал пустинножитества, який вважався у середньовічному християнстві найпіднесенішим. [Ле Гофф Ж., 1992: с. 173-174]. Його згодом відображав образ монаха -аскета, богообраного самітника пронизує культуру Середньовіччя, простежується як певний суспільний орієнтир, стаючи прикладом до наслідування, зрештою героєм багатьох агіографічних творів.

    Аскетизм був питомою рисою східно-християнської духовності, тому аскетичне начало притаманне більшості східно-християнських житій. Прослава суворого аскетизму, погорди світом властиві також візантійській агіографічній літературі та сформованій у її традиції давньоруській агіографії. У Патериках і аскетичних житіях представлено реалізацію ідеалу монастирської святості, одночасно у них формувавсь як суспільно вагомий ідеал чернецтва. Як означував В. Горський, саме через образ святості “здійснювалось ідеальне перетворення життя, стверджувався ... світ, що підноситься над повсякденністю і визначає границі, на які має орієнтуватись в своєму бутті людина” [Горський В., 1993: с. 65].

    Аскетичне бачення сутності духовного життя було характерним для української ментальності середньовічної доби, а чернече життя, чернеча форма святості стали настільки популярними у давній Україні-Русі, що мали своїх патронів серед пануючих династій. Найвпливовішим українського осередком чернецтва беззаперечно був Києво-Печерський монастир, що трактувався як синонім святості й національної культури. Печерська лавра – найпотужніший центр християнської культури середньовічної Русі-України, став місцем формування національних ідеалів, які у середньовічну добу виявлялись найперш в агіографії. Через своїх власних святих народ реалізовував національну та релігійну свідомість, своє бачення досконалості, власне покликання до святості.  Ідеали чернечого життя у давньоукраїнській духовній традиції найвиразніше втілились в образах св. Антонія і Феодосія Печерських. Один із них – носій Афонського благословення і засновник монастиря, інший – як фактичний його фундатор.

       Агіографічні твори про прп. Антонія і Феодосія віддавна перебувають у полі зору дослідників. Про затрачене житіє Антонія писав О. Шахматов, окремі зауваги про нього робив І. Франко. У контексті давньоруської літератури їх образ цікавив відомого німецького дослідника Герхарда Подскальського. Житіє і творчість Феодосія Печерського досліджували митр. Філарет Гумельовський, О. Шахматов, Всеволод Чаговець, І. Єромін. Про печерських преподобних, зокрема св. Антонія і Феодосія, писали В. Горський та Я. Сватко. Філософсько-філологічний, богословсько-філологічний аспекти висвітлювали В. Топоров, Ігор Ісіченко, О. Александров, Оксана Сліпушко. Житіє прп. Феодосія проаналізовано у дисертаційному дослідженні та статтях Д. Сироїд.

    Пошуки досконалості, істинного шляху, шляху до святості для Антонія, благочестивого юнака із Любеча, розпочинались на Афоні, де, як записано у Печерському Патерику, “Антоній же въ всемь Богу угождаа, на прочаа подвизаася въ покореніи же и въ послушаніи” [Абрамович Д., 1991: с. 16]. Але місія прп. Антонія – носія ідеалів аскетичного життя, була скерованою до рідної землі, на закладання підвалин українського чернецтва. Як фіксовано у літописі, на це він отримав благословення від афонського ігумена: “Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть” [Літопис Руський, 1989: с. 95], “да тамо прочім на успіх и утвержденіе будеш”, – уточнюється у Патерику [Абрамович Д., 1991: с. 16]. І навіть коли вдруге він, вигнаний переслідуваннями, прийшов на Святу Гору ігумен знову скеровував його: “Антоніе, иди пакы в Русію, Богу тако хотящу, и буди благословенне от Святыя Гори, яко снози от тебе имуть черноризци быти” [Абрамович Д., 1991: с. 17]. І по тому “нача Бог умножати чрьноризца молитвами Пречиста Богородица и преподобнаго Антоніа, и сьвъть сьтвориша братіа с ігуменом поставити монастырь” [Абрамович Д., 1991: с. 18]. Так постав Печерський монастир.

     Проте згодом Антоній зреалізував своє розуміння сенсу життя через аскетичний подвиг у служінні Богу і, полишивши братію, “сам пішов у гору, викопав печеру, яка є під новим монастирем, і в ній і скінчив він живоття своє, живши у чесноті і не виходячи з печери сорок літ, – ніколи, і нікуди” [Літопис Руський, 1989: с. 96]. Антоній – „померлий для світу” самітник, котрий “молячи Бога, їв хліб сухий, і того через день, а води в міру заживаючи, і копаючи печеру, і не даючи собі покою ні вдень, ні вночі, – в трудах пробуваючи, і в неспанні, і в молитвах” [Літопис Руський, 1989: с. 96], тобто, вибравши радикальну форму аскетичного життя. Саме через це “набув він слави, як і Великий Антоній. І, приходячи до нього, просили од нього благословення” [Літопис Руський, 1989: с. 96]. Навіть князь, “довідавшись про життя його, прийшов із дружиною своєю, просячи благословення і молитов” [Літопис Руський, 1989: с. 96]. Повага до чернечої аскези правлячого стану знаменна, бо виявляє загальне ставлення до неї в давньоукраїнському суспільстві, її роль у середньовічній суспільній свідомості.

   Особливо наголошується на молитовній поставі святого: “Мнози бо монастыри отъ цесарь и отъ богатства поставлен, но не суть таци, кици суть поставлени слезами, пощеньемъ, моливтою, бдъньемъ, Антоній не имъ злата, не сребра, стяжа слезами и пощеньемъ, яко же глаголахъ еы” [Абрамович Д., 1991: c. 19]. Таким чином, окреслюється важлива риса середньовічної світогляду – пріоритет духовних цінностей, домінування ролі молитви та протиставлення її сили владі земного багатства.

Відповідно й в іконографії прп. Антоній зображався як занурений у молитву аскет. Так, згідно із іконографічним каноном, його приписувалось зображати старцем із довгою гострою бородою, у куколі, мав бути він “подобием стар и сед...” [Покровский Н., 1885: с. 115].

   У Сьомому Слові Києво-Печерського патерика Антонія Печерського оспівано як “…свътилника Рустъй земли и наставника иночьствующим” [Абрамович Д., 1991: с. 16], підкреслюється, що “Антоний же прославленъ бысть в Руськъй земли” [Абрамович Д., 1991: c. 17]. Характерним є звеличування через образ Антонія усього іночеського стану, який, великою мірою впливав на світогляд суспільства середньовічної Руси-України.

   Розповіді “о святъм и велицъм Антонии, бывшаго началника Рускым мнихом, и о святъм Феодосии, иже по них святых и преподобных отец и подвиг” [Абрамович Д., 1991: c. 124] надихали на вербалізацію агіографічної традиції, сприяли утвердженню ідеалу чернецтва. У постатях прп. Антонія і Феодосія прочитується образ небесних заступників перед загрозою ворогів і смерті, згадуваних відразу після Богородиці: “Господи, избави мя ... молитвами пречистыа твоея матере и преподобною Антоніа и Феодосіа” [Абрамович Д., 1991: c. 2]. Вони вшановувалися як охоронці віри, чудотворці, які навертають, провадять до Істини: “... і істинно увірував у Господа нашого Ісуса Христа ... задля чудес святих Антонія і Феодосія” [Печерський Патерик, 2001: с. 13]. Можна говорити про певну вісь, що творилась між небом і землею, вертикаль, яка поєднувала зі світом трансцендентним за посередництвом національних святих.

    Саме до них, як до обраних (згідно з описом у Другому Слові Патерика), були послані майстри із Царгорода, які мали спорудити святиню для Богородиці (Успенський собор): “сею посылаю, Антоніа и Феодосіа” [Абрамович Д., 1991: c. 6]. Саме цим пояснюється те, що в українській іконографії Успення присутні їх образи (зокрема у барокову добу, коли активно передруковувались Патерики).

Хоча культ св. Антонія і Феодосія великою мірою був спареним, проте очевидним є домінування постаті преп. Феодосія. Спроби його канонізації почались невдовзі по його смерті. У літописній оповіді під 1091 р. про перенесення мощей Феодосія його названо уже блаженним і заступником руської землі.

     У 1108 р., за велінням печерського ігумена Теоктиста, його ім’я вписане “на всіх соборіх” у синодики всіх єпископій. Про це у “Повісті минулих літ” під 1108 р. написано так: “Того ж року вложив Бог у серце архімандриту, ігумену Печерському, став спонукати Феоктист Святополка-князя вписати Федосія в синодик. Оскільки Бог так зволив, то Святополк був рад і обіцявся вчинити се. І, отож, знаючи житіє його, став Святополк сповіщати про житіє Феодосія і звелів вписати його в синодик” [Літопис Руський, 1989: с. 162]. Існує мініатюра Радзивілівського рукопису XIII (XV) ст., де зображено як монахом вписується ім’я Феодосія до синодика. Несторове житіє Феодосія Печерського звеличує його як преподобного, що може свідчити не лише про його трактування як святого сучасниками, але й про канонізацію. Заголовок Восьмого Слова Києво-Печерського патерика фіксує означений день його пам’яті: “Місяця травня в 3 день” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 32].

    “Житіє преподобного отца нашего Феодосія ігумена печерського” Нестора було першим оригінальним твором про українського преподобного, де він постає як фундатор Києво-Печерського монастиря. Прп. Нестор подає докладний життєпис Феодосія, святого, від раннього дитинства просвітленого ідеєю служіння Богу, прихильника палестинської аскези з активною суспільною позицією, носія і виконавця Божої волі, а, отже, Істини. Несторове житіє не збереглось в оригіналі, а лише у скопійованому списку ХІІ ст. – Успенському збірнику, відоме також з Початкового літопису. Усі Проложні житія Феодосія сягають до Несторового житія. Як вважав В. Горський, “цей моральний ідеал, оспіваний у Несторовому “Житії Феодосія”, доволі рано включеному до складу Патерика, був як сюжетний стрижень, навколо якого нав’язувались різноманітні проложні оповіді” [Горський В., 1994: с. 135].

     Найбільш поширеною у списках Прологу від ХІІІ ст. стає стаття, що розпочинається словами: “Феодосій, преподобний отец наш бе от града Василева”, де опущено оповідь про чуда преподобного. У ранню редакцію прологу ввійшла Пам’ять Феодосію Печерському. Стихирі на його честь укладені вже на поч. ХІІ ст. Канони і служба Феодосію приписуються печерському монаху Григорію Служба преподобному Феодосію Печерському, що розпочинається. словами “Отче богомудре Феодосією” містилась у травневих мінеях, відома із Синодальної мінеї ХІІІ – XІV ст. за травень [Голубинский Е., 1881: т. 1, с. 34].

     У 1093-96 рр. створена “Похвала преподобному отцю нашему Феодосію, ігумену печерському, иже есть в богоспасаемъмъ градъ Кіевъ” анонімного автора (можливо Нестора), яка увійшла до більшості редакцій Києво-Печерського патерика, до складу давніх Четій-Міней. Була виголошеною, за припущенням Ірини Жиленко, у Великій церкві Лаври [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 238].

      Шлях до досконалості через послух і працю, який рівночасно був дорогою до святості, Феодосій втілював своїм власним прикладом: “Отець же наш Феодосій смиренням та послухом усіх переважав, працелюбством та подвижництвом і працездатністю.... і з задоволенням усім слугував” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 42]. Наголошується, що саме його власний приклад був найпереконливішим для інших монахів, що слперетворило монастир на святу обитель: “Святий цей наставник так творив сам і повчав [про це] братію. Вони ж, як спрагла земля воду, так приймали слова його, приносячи плоди трудів своїх Господу... І можна було бачити на землі людей, житієм подібних до янголів. І монастир той – подібний Небу! І в ньому ж блаженний отець наш Феодосій яскравіше од сонця сяяв добрими ділами...” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 44-45]. Підкреслено його чеснотиливість поряд із поміркованістю і зичливістю: “Так преподобний і преблаженний отець наш Феодосій стадо своє пас із загальним благочестям та чистотою, і життя своє провадив у помірності та подвигах, [а] також виправляв інших” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 58], “... Феодосій жив у монастирі і додержував доброчинного життя і чернечого правила, приймаючи всякого приходящого до нього ...” [Літопис Руський, 1989: с. 97]. Він втілював ідеал істинної смиренності та побожності: “І пізніше усіх виходив із церкви. І тому всі дуже любили його, дивуючись його смиренню та покірливості” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 42].

   Житіє висвітлювало сповідувану прп. Феодосієм ідею справедливості, захисту слабших і покривджених перед сильними світу цього. У його стосунках із князями акцентується на його відвазі і мужності в обстоюванні правди: “Тако же сий блаженый отъць нашь Феодосий многыимъ заступникъ бысть пръдъ судиями и князи, избавляя тъхъ, не бо можахуть ни въ чемь прислушати его, въдуше и правъдьна и свята” [Житие Феодосия, 1978: с. 384]. Підкреслюється суспільна значимість і авторитет святого, що базувались на високих моральних рисах святого: “ніхто бо не міг ні в чому не послухатися його, знаючи його праведність та святість. І поважали його не за красиві... шати, чи багатства великі, але за чисте житіє і світлу душу” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 61]. Це виявляє моральний ідеал середньовічної доби, домінування моральних критеріїв над матеріальними речами.

    Під 1074 р. у літописі записано передсмертні настанови, що відображали його розуміння шляху досконалого, сповненого вищого сенсу буття, його заклики до праведного життя, де він вказав “як берегти себе од помислів поганих і од бісівського насіння... А до сього іще треба мати здержливість, щоб не їсти багато, бо в їді многій і питті безмірному виростають помисли лукаві, а через помисли, що виросли, вчиняється гріх ... і берегти себе” [Літопис Руський, 1989: с. 112]. Це своєрідний духовний заповіт братії, конкретизований практичними порадами, що виявляв його розуміння засад монашого життя, вказував засоби досягнення ідеалу аскези.

    У Житії окреслено образ відходу, кінця праведного життя як благословенного, сповненого радості підсумку земного шляху: “Радости бо есть и веселіа, егда мужь праведень и преподобенї конець житіа вспріемлеть, егда покой трудов своих узрить, егда печать оставя и на веселіе градеть, егда землю оставивь и земнаа вся, на небеса идеть, егда человеки оставль и с аггел вдворяеться и Бога зрети сподобляется” [Абрамович Д., 1991: c. 86-87]. Виявляє розуміння смерті як блаженства, спокою: “І, життя богоугодне проживши, дійшов кінця його, наперед провидівши день свого відшестя до Бога..., бо смерть для праведника є спокоєм” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 61]. Як означив В. Горський, “Смиренномудріє визначає не лише зміст земного життя, а й ставлення до смерті” [Горський В., 2006: с. 131].

   У житії прочитується ідея наслідування Феодосієм у смиренності шляху Господнього: “Сицево бе тщаніе к Богу блаженнаго и духовнаго отца нашего Феодосія, имяще бо смиреніе истинное и кротость велику, о сем бо подражаа Христа, истиннаго Бога” [Абрамович Д., 1991: c. 46]. Також житіє виразно втілює ідею наслідування як певного еталонного образу чернецтва святих Антонія і Феодосія Великих: “житіємь ба подражаа святого пръвоначалника чръчьскому образу великаго мъню Антоніа; близьственъ еже своему тезоименитому Феодосію, Ерусалимскому архимандриту: сбысть бо ся и сем” [Абрамович Д., 1991: c. 21]. У літописі йдеться також про наслідування Феодосієм Печерським свого патрона Феодосія Великого: “Особливо ж ревно наслідував ти Великого Феодосія – життям, і звичаєм, і здержливістю. Ревно наслідуючи його, і додержуючи обичаю його, і переходячи од діла доброго до діла кращого, належні Богові молитви воздаючи, і гарні пахощі приносячи – кадило молитовне, фіміам запашний ...” [Літопис Руський, 1989: с. 130]. У його образі утверджується також взорування на святоотцівські традиції: “Радуйся, преподобниче, бо укріпився ти надією і вічні блага дістав, умертвивши плотське бажання – джерело беззаконня і неспокою ... Із праведними, отче, ти почив єси, діставши за труди свої нагороду, бо був ти послідовником отців святих, наслідувавши учення їх, і звичай їх, і здержливість їх, і правила їх додержуючи” [Літопис Руський, 1989: с. 130].

   Рівночасно сам святий також став взірцем, іконою образу святості: “імуще всегда пред очима нашима раку преподнаго радостно, імуще всегда пред очима раку преподобонаго отца нашего Феодосіа, в неи же днесь положено бисть многострадалное и святое тело, испущающи луча чудес в конца Рускіа земля” [Абрамович Д., 1991: c. 90]. Чуда, здійснені за його посередництвом, мали сприяти утвердженню святості обителі: “Лавра твоя хвалиться тобою, і в усіх кінцях Всесвіту славиться назва її!” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 76].

   У величальній св. Феодосію виразно простежуються ідеї ісихії, духовної течії, актуальність якої зросла у пізньовізантійську добу: “Радуйся, отче наш і наставнице, Феодосію! Мирський гамір одкинувши, мовчання розлюбивши, Богу послужив ти у монашім житті. Всяке божественне приношення ти приніс єси собі, і пощенням превозвисившись, плотські насолоди зненавидівши, і мирську красу і бажання віку сього одкинувши, ідучи вслід за стопами високодумних отців і ревно наслідуючи їх, мовчанням розносячись, смиренням прикрашаючись!” [Літопис Руський, 1989: с. 129-130]. Ісихаська концепція еманації світла прочитується у фрагменті про Феодосієве світло над монастирем: “над монастирем блаженного отця нашого Феодосія світло! ... Господи, ...  показав єси такий світильник у місці святому: – преподобного сього мужа, котрий, так світячись, просвітлює монастир свій” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 45].

    У “Повісті минулих літ” під 6615 (1107) преподобний виступає першим після Богородиці заступником: “вороги переможені наші за молитвами Святої Богородиці і святого отця нашого Феодосія” [Літопис Руський, 1989: с. 162]. Подібно в одинадцятому Слові Патерика, де підкреслюється особлива роль Феодосія: “поклавши всю надію нашу на Пречисту Діву Марію, і на тебе, отче Феодосію!” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 77] Або ж “ …заради віри нашої в Пречисту Діву і в тебе, отче святий Феодосію” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 77]. Або ж: “…Феодосієвими молитвами бережені. Йому ж слава повіки” [Літопис Руський, 1989: с. 120]. У його образі змальовуються ідеальні риси дбайливого розважливого пастиря, охоронця кожного зокрема і цілої Вітчизни: “... отця нашого Феодосія, доброго пастиря, що пас словесні вівці нелицемірно, кротко і розважливо, дивлячись за ними, і дбаючи за них, і молячись за поручене йому стадо, і за люди християнськії, і за землю Руськую [Літопис Руський, 1989: с. 129].

Вагомість культу св. Антонія і Феодосія у княжу добу підтверджує існування у Софії Київській переділу на їх честь. Також відомо, що у 1394 р. була споруджена церква Св. Антонія і Феодосія Печерських, що свідчить про їх офіційний статус канонізованих святих на той час.

    У Четвертому слові Києво-Печерського Патерика є свідчення про існування ікони св. Антонія і Феодосія Печерських ще до побудови Успенського собору лаври, а отже, трактування їх як гідних наслідування святих: “Писці описали образ їх …Тоді ігумен виніс перед ними їхню ікону. Побачили греки образи їхні і поклонилися” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 21] (цей сюжет згодом часто відтворювавсь у гравюрах, що ілюстрували статті Патерика “О украшеніи иконномъ”, де містяться сцени “Придоша писци с Царгорода ...” та “писци” вручають ікону преподобних Антонія і Феодосія) [Логвин Г., 1990: іл. 190].

   Середньовічна іконографія прп. Антонія та Феодосія Печерських часто пов’язана із врочистим предстоянням перед Богородицею. Воно втілене у Печерській іконі (знаній як Свенська), що була намісною Успенської церкви Печерської Лаври. Зображення печерських преподобних із сувоєм має свій літературний відповідник. Так, у “Повісті минулих літ” під 1156 р. в описі видіння особи Феодосія Печерського записано: “А держав він сувій у руці…” [Літопис Руський, 1989: с. 267]. У цьому зображенні печерських преподобних В. Свєнціцька вбачала портретні риси [Свєнціцька В., 1967: с. 214]. Індивідуальні риси виразно відчутні також у житійних оповідях про святих.

    Ікону Богородиці Печерської з предстоячими Антонієм і Феодосієм мав Чернігівський Благовіщенський собор, заснований у ХІV ст. [Поселянин Є., 1994: с. 155] Прибл. у 1394 р. Арсеній, постриженець Києво-Печерської лаври для споруджених біля Твері церкви і монастиря прп. Антонія і Феодосія вивозить з Києва копію Печерської ікони, а іменований згодом митрополитом Діонісій аналогічну ікону – до Нижнього Новгорода [Барсуков Н., 1882: с. 170].

    Зростання кількості іконографічних пам’яток, що зображали Антонія та Феодосія, у ХV ст. пов’язане, очевидно, із новими редакціями Києво-Печерського патерика, появі яких сприяло поширення ісихаських ідей. Розвиток чернецтва, актуалізація чернечих культів та популярність аскетичних житій, спонукані ісихазмом, дають поштовх для їх втілення в іконографії. Зокрема, в українському мистецтві це сприяло розвитку іконографії печерських святих Антонія і Феодосія. Так, рельєф Печерської Богородиці з предстоячими печерськими преподобними, датований 1470 р. містивсь на фронтоні Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Постаті Феодосія та Антонія Печерських представлені на фресках 1470 р. Ягелонської каплиці на Вавелі у Кракові. Прп. Антонія і Феодосія зображено на золочівському фелоні ХV ст.

    Характерно, що київський культ св. Антонія і Феодосія був дуже поширеним також у середньовічній Галичині. Це засвідчує найперше іконографія чинів Моління західноукраїнських іконостасів. Тема предстояння св. Антонія і Феодосія перед Господнім престолом співвідноситься із текстом молитви до них у Києво-Печерському патерику: “... Владиці Христу предстоячи, насолоджуються невимовними небесними красотами, і за нас моляться, за чад своїх” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 84]. А також із велечильною у Похвалі Феодосію: “… близ Престола Владичного предстоячи завше, дерзновення має молити за нас Владику” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 73].

  Впровадження постатей Антонія і Феодосія в іконостасний молільний чин, регламентований каноном, що включав лише найзначніших святих, є проявом особливої вагомості їх культу. У Молільному чині к. ХV – поч. XVІ ст. з с. Тур’є (інв. № І –1 649 Львівського національного музею) серед найдостойніших святих, предстоячих перед Суддею вслід за Богородицею, архангелами, представлені Антоній у чернечих ризах і Феодосій – у святительському фелоні з монограмами Ісуса Христа. Моління к. ХV ст. з церкви с. Дальови (ЛНМ) також містить парні зображенні українських святих Антонія і Феодосія як заступників українського народу. Отже, на західноукраїнських землях вони також асоціювались із образами національної святості, були символами національної самоідентичності.

     У монаших ризах представлений св. Антоній Печерський у Молінні із с. Тилича (І-962, ЛНМ) і з парною до нього постаттю Сави Освященного. Ця іконографічна паралель є дуже цікавою, оскільки особа і житіє св. Сави були певним агіографічним каноном і взірцем для наслідування. Моління з с. Мшани ХV cт., що складається із двадцяти однієї постаті, серед яких Антонія Печерського і парна до нього рідкісна, особливо ж для Молільного чину – Іоанна Дамаскина. Таке іконографічне співставлення підкреслює значимість українського святого для духовної культури України.

    Згідно із версією відомого дослідника візантійської іконографії Никодима Покровського, на середньовічних Страшних Судах серед праведників, які прилітають до Лона Аврамового вдихнути райського повітря, зображено саме Антонія й Феодосія Печерський [Покровский Н., 1885: с. 163]. Постаті, представлені на Страшносудних полотнищах, зокрема також і на українських ікон ХV ст. із с. Мшани та с. Ванівки із ЛНМ, іконографічно близькі до зображень Антонія і Феодосія. Їх присутність свідчить, що у розумінні давньоукраїнських іконописців вони уособлювали усе чернецтво, проводирями якого вони були, трактувались носіями ідеї раю, втілення її у земному, зокрема монашому житті. Як записано у Патерику, вони “насолоджуються невимовними небесними красотами, і за нас моляться” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 84]. У Похвалі Феодосію сказано, “у Землю Обітованну ввів, більше того кажучи, – в райські луки, де учні твої насолоджуються”, до нього мисленно звертаються: “земний янголе і небесний чоловіче” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 76].

     У ранньобарокову добу за стараннями Петра Моголи відроджується почитання Антонія і Феодосія Печерських. У Требнику Петра Могили, надрукованому в Києві 1646 р., на 891 арк. обабіч сцени “Освячення риз” іконографічні співставлення Антонія та Онуфрія Великого, Феодосія і Петра Афонського, чим означуються духовні паралелі між авторитетними духовними постатями і, таким чином, укріпляється культ печерських провідників як рівних великим духовним постатям східно-християнської традиції.

   Численні перевидання Києво-Печерського патерика у бароковий період сприяли розвитку їх іконографії. Так їх зображення прикрашали численні Печерські Патерики, зокрема видані у 1646 та 1661, 1702 і 1712 рр. Оскільки, згідно із сентенцією В. Горського, “образ святості, відтворений у “Патерику”, певним чином підсумовує ідеал моральності”, витворений впродовж віків українським народом [Горський В., 2000: с. 67], то саме у “Патериках” виявляються національні ідеали святості як у своєму вербальному, так і невербальному втіленні.

    Житія преподобних Антонія і Феодосія входили у барокові житійні збірники, серед яких найперше Дмитра Туплала. На честь прп. Антонія і Феодосія написані проповіді бароковими авторами. У першій книзі Антонія Радивиловського “Огородку Марїи Бци”, виданій у Києві 1676 р., міститься проповідь на честь Антонія і Феодосія. Титул книги, виконаний гравером Атанасія Клирика, прикрашений поясними постатями Антонія і Феодосія обабіч картушу із зображенням Печерського собору Успення [Степовик Д., 1982: с. 67].

   Іконографія печерських преподобних Антонія і Феодосія інтенсивно розвивалась у барокових гравюрах, сягаючи традицій середньовічного іконопису. У ХVІІ – ХVІІІ ст. набуває особливого поширення іконографічний тип Богоматері Печерської із незмінним предстоянням Антонія і Феодосія. Зображення Печерської Богоматері з предстоячими Антонієм і Феодосієм збережене у церкві Св. Духа у Потеличі (бл. 1620 р.). Г. Логвин вбачав у ньому подібність із гравюрами київського “Анфологіону” 1619 р. [Логвин Г., 1967: т. 2, с. 181]. На титулі “Анфологіону”, виданому в друкарні Києво-Печерської лаври у 1619 р., зображення схимників Антонія і Феодосія з розгорнутими сувоями на пілонах арки на тлі пілястр. Постаті святих у монаших плащах співвідносяться зі сценою Успення [Запаско Я., 1971: с. 118]. У бароковій іконографії встановлюється стійка кореляцію між Успенським сюжетом і постатями св. Антонія і Феодосія. Бо, як записано у Похвалі Феодосію, “… будівнику Дому Пречистої Матері, якого сотворив і величчю прикрасив… рабе і слуго Пречистої Божої Матері! Іншого бо не знайшла будівничого, крім тебе, для Дому свого …” [Патерик Києво-Печерський, 2001: с. 76].

   Печерські прп. Антоній і Феодосій стають символами Києво-Печерської обителі. Зображення Антонія та Феодосія на тлі споруд Успенського монастиря та Ближніх і Дальніх печер на титулі українського стародруку книги Іоанна Златоуста “Бесіди на 14 посланій апостола Павла” (1623). Постаті Антонія і Феодосія із сувоями у руках на тлі Успенського собору представлено на титулі Печерського Патерика (1661) [Степовик Д., 1982: с. 245]. Обабіч Успенського собору зобразив св. Антонія і Феодосія різьбяр Ілля на титулі “Патерика чай Отечника печерського” (К., 1661) [Степовик Д., 1982: с. 152], також на авантитулі у композиції “Собор печерських отців”, де Антоній і Феодосій очолюють групу печерських ченців обабіч Успенського собору. На титулі “Огородку Маріи Богородицы ...” Антонія Радиловського (К., 1676) обабіч печерської церкви Успення зображено погрудні постаті Антонія і Феодосія [Степовик Д., 1982: с. 228].

    На фронтосписі книги Інокентія Гізеля “Мир з Богом человеку” (К., 1669) символічне представлення Антонія і Феодосія у вигляді серафимів, яке наслідується Леонтієм Тарасовичем у мідеритному фронтосписі “Києво-Печерського патерика” (К., 1702, перевиданому у 1712 р.) [Запаско Я., 1971: с. 167], де представлені постаті Антонія, “бывшаго началника Рускым мнихом” [Абрамович Д., 1991: с. 124], і Феодосія, “бывшаго иігумена манастыря Печерскаго святыа владычица нашея Богородица, архимандрита всея Руси и начальника” [Абрамович Д., 1991: с. 20], на чолі “прочих чудотворцев печерських” як їх духовні провідники та носії чернечих ідеалів.

    До образів преп. Антонія і Феодосія часто звертавсь відомий український гравер Л. Тарасович. Печерські святі представлені на титулі оздоблюваного ним Нового Завіту (виданого у Києві 1703 р.) обабіч сцени Успення Богородиці під медальйонами із зображенням апостолів та на фронтосписі біля споруди Лаврської Успенської церкви. Впровадження постатей Антонія і Феодосія поряд із апостолами у сцену Успення засвідчує трактування їх як апостолоподібних. Славний бароковий гравер Г. Левицький включає постаті печерських преподобних (на хмарах із церквами у руках) в іконографію “Покрови” (К., 1740-і рр.), що, безумовно, є ознакою величезного духовного авторитету цих святих, розуміння їх як певної емблеми, що репрезентує святість, збірний образ українського чернецтва. Антоній із Феодосієм зображені також на титулі “Правил к божественному причащенію” (Чернігів, 1745) [Логвин Г. Н., 1990: іл. 389], тобто їх присутність стала переконливою при ілюструванні Св. Таїнств, чим означувалась їх духовна значимість для київської церкви.

    Отже, світогляд середньовічної доби сприяв витворенню ідеалів, пов’язаних із чернечою аскезою. Найвиразнішими постатями українського середньовічного чернецтва були св. Антоній і Феодосій, що стали уособленням монашої святості. Культ прп. Антонія і Феодосія відігравав роль певного морального імперативу. Їх культ, який був поширеним як у центральній, так і у західній Україні, мав консолідуюче значення. Численні присвячені їм агіографічні твори, свідчать про те, що їх образ втілював національне розуміння святості, сприяв національному самоусвідомленню. Іконографічний образ преподобних великою мірою спирався на ідеї вербізованих житійних описів. А присутність їх зображень у Молільних рядах іконостасу свідчить про особливу їх роль для українського розуміння духовності, трактування їх як заступників перед верховним Суддею, покровителів рідної землі та народу. Їх невербальні втілення увиразнюють особливості українського менталітету, засвідчують бажання впровадити власних святих до провідних святих Церкви, підтвердити їх гідність іконографічними паралелями, вияснити через їх зображення важливість церковних таїнств та вагомість самих печерських святих.

    Характерною стала актуалізація їх культу в барокову добу – період утвердження національної самоідентичності. Численні агіографічні твори, проповіді, гравюри із зображеннями Антонія та Феодосія, що ілюстрували різноманітні церковні стародруки, представляють нам преподобних як провідних персонажів доби бароко, що втілюють його ідеали.

 

 

Література:


1. Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик. Репринтне видання. – К.: Час, 1991. – 280 с.

2. Барсуков Н. Источники русской агіографіи. Памятники древней письменности. – СПб., 1882. – Вып. 81. – 263 с.

3. Голубинский Е. Исторія русской церкви. Т. І. Період первый. Кіевскій или монгольській. Вторая половина тома. – М.: Типографія Э. Лисснер и Ю. Романъ, 1881. – 789 с.

4. Горський В. С. Любомудріє давньої Русі: батько вітчизняного чернецтва // Горський В. С. Біля джерел: (Нариси з історії філософської культури України). – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 126-136.

5. Горський В. С. Образ святості в давньоукраїнській культурі (на ґрунті аналізу “Києво-Печерського Патерика”) // Українське бароко. Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня – 3 вересня 1990 р.) – К.: б. в., 1993. – С. 65-70.

6. Горський В. С. Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994. – 173 с.

7. Горський В. С. Філософські ідеї в культурі стародавнього Києва. Моральні імперативи в давньоруській культурі // Горський В., Стратій Я., Тихолаз А., Ткачук М. Київ в історії філософії України. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, Університетське видавництво “Пульсари”, 2000. – С. 9 – 71.

8. Житие Феодосия Печерского // Памятники литературы древней Руси: XI – начало XII века / вступ. ст. Д. С. Лихачева; сост. и общ. ред. Л. А. Дмитриева, Д. С. Лихачева. – М.: Художественная литература, 1978. – С. 304-390.

9. Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI – XVII ст. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1971. – 310 с.

10. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада: Пер. с фр. / Общ. Ред. Ю.Л. Безсмертного; Послесл. А. Я. Гуревича. – М.: Прогресс-Академия, 1992. – 376 с.

11. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

12. Логвин Г. Н. З глибин. Гравюри українських стародруків XVI – XVIIІ ст. К.: Дніпро, 1990. – 408 с.

13. Логвин Г. Монументальний живопис ХIV – першої половини XVII ст. // Історія українського мистецтва. – К., 1967. – Т. 2. – С. 160-190.

14. Патерик Києво-Печерський за редакцією, написаною 1462 року по Різдві Христовому печерським ченцем Касіяном / Упорядкувала, адаптувала українською мовою, склала примітки та додатки Ірина Жиленко. Відп. редактор В. М. Колпакова. – 2-е вид. – К.: Видавничий дім “КМ Аcademia”, 2001. – 348 с.

15. Покровский Н. Сійский иконописный подлинник. – СПб., 1885.

16. Поселянин Є. Богоматерь. Репринт. вид. – К.: Мистецтво, 1994. – ч. 1. – 400 с.

17. Свєнціцька В. Живопис ХІV – XVI ст. // Історія українського мистецтва в 6-ти томах. – К., 1967. – Т. 2. – С. 208- 280.

18. Степовик Д. Українська графіка ХVI – XVIIІ століть. – К.: Наукова думка, 1982. – 328 с.

 
 


 

Yaryna Moroz

Medieval ascetical ideal in Antoniy’s and Feodoziy’s images

The article highlights the problems of formation of social ideal of monasticism, understanding of meaning of life and there realization in monastic community, the aspects correlation between cult and its embodiment literal and iconographical images, importance of historical persons such as Antoniy and Feodoziy for confirmation of national self-identity.

Key words: ascetical ideal, meaning of life, national self-identity.

 


Sito web: www.artcurel.it/yarynamoroz.htm 


EDUCATION

September 2009 – 2012 – postdoctoral  course for habilitation research (scientific consultant – prof. M. Popovich)

May – June 2011 – scholarship in Institute of History of Art in the Jagiellonian University, Сrakow, Poland

2009 – scholarship in Institute of History of Art in the Jagiellonian University, Сrakow, Poland (tutor – Dr (hab) Marek Walchak)

2009 – scholarship in Institute of History of Art in Stefan Wyshinski University in Warsaw (tutor – prof. S. Kobielus)

2007 – scholarship in the University of Cambridge (supervisor – prof. Paul Binski)

since 2006 – writing habilitation thesis under the guidance acad. of National Academy of Science of Ukraine, Prof. Myroslav Popovytch, director of the H. S. Skovoroda Institute of Philosophy of National Academy of Sciences of Ukraine)

2005 -2006 – scholarship in Warsaw University

2005 – award of a doctorate in philosophy, speciality – aesthetics

2004-2005 – writing thesis in the H. S. Skovoroda Institute of Philosophy of National Academy of Sciences of Ukraine,

1995 – 1992 – post-graduate course in National Academy of Sciences of Ukraine the Institute of Ethnology, speciality – history of art

1992 – 1985 — Lviv Academy of Arts.

 

PROFESSIONAL APPOINTMENT

September 2009 – 2012 – post-doctoral student of habitation course (scientific consultant – prof. M. Popovich, Institute of Philosophy of Academy of Sciences of Ukraine’s director)

2003 – 2009 – Reader in history of art, theory of culture, Lviv National Ivan Franko University 

1997-2003 – Lecturer in history of culture, Kyiv National University of Culture and Arts (College of Cinema), Lviv filial

2002-2003 – University teacher of art history in Holy Spirit Seminary in Lviv and Ukrainian Catholic University;

1992-1995 – Postgraduate student, National Academy of Sciences of Ukraine’s Institute of Ethnology, Department of History of Fine Art

 

COURSES TAUGTH

History of Europe art

History of Ukrainian art

Ukrainian icon in the context of East Christian culture

History of Ukrainian sacred art

Ukrainian and world culture

Philosophy of modern art, Art of modernism,

Theory of mass-culture

 

PROFESSIONAL HONOR, AWARDS, FELLOWSHIPS

2011 – research to the Jagiellonian University, Crakow

2009– research scholarship to the Jagiellonian University, Crakow

2009 – research scholarship in Institute of History of Art in Stefan Wyshinski University in Warsaw (tutor – prof. S. Kobielus)

2007 – research fellowship at Gonville and Caius College (University of Cambridge)

2006 – study visit to University of Warsaw

2005 – research scholarship in University of Warsaw