ARTCUREL: Arte, Cultura e Religione

 (Art , Culture and Religion)

   www.artcurel.it   ---  info@artcurel.it   ---   prima pagina                                                                   

  RUBRICHE AUTORI :  Yaryna Moroz : Arte e Cultura Medievale Ucraina, Bizantina e Cristiano Orientale, Agiografia, Iconologia  - Українська середньовічна культура, візантійське і східнохристиянське мистецтво, агіографія, іконологія. 

 

Yaryna Moroz

L'incarnazione dell'idea del popolo eletto di Rus' - Ucraina nel culto medievale di San Clemente, pubbl. in Multiversum. Almanacco filosofico. Kyiv 2010. Vol. 10 (98), pp. 151-161

Ярина Мороз. Втілення ідеї богообраності Русі-Украни у середньовічному культі св. Климентія // Мультиверсум. Філософський альманах. Зб.наук.праць. - К.: Український центр духовної культури, 2010. - Вип. 10 (98). - С. 151-161.

 

 

 

Середньовічне суспільство сприралось на базові християнські цінності, де вагому роль відігравав культ святих, що мав велику суспільну місію, виконував консолідуючу, у певних випадках навіть державотворчу функцію, сприяв розвитку самоідентичності. Виключне значення для середньовічної церкви мав також культ св. реліквій, зокрема останків святих. Особливим було їх значення на зорі української державності, бо символізувало причетність до християнського світу, його духовних вартостей та їх сповідування.

Від початків офіційного державного статусу християнства на Русі, коли ще не було власних святих, встановлюється перший загальнонаціональний культ Климентія-папи як небесного покровителя християнської (новоохрещеної) Русі-України. Особливе почитання папи Климентія пов’язане, очевидно, із прагненням підкреслити його апостольську місію для Русі через посередництво папи та єдність із апостольською столицею. Варто означити символічне значення реліквій св. Климентія як свідчення причетності до старохристиянської традиції. Вони були певним уречевленим свідченням богохранимості, спілкування з Богом через Його святих, Божої присутності, а, отже, сакральності держави, освяченням через мощі не лише храму, а усього географічного простору київської середньовічної імперії.

Для ментальності давніх русичів культ св. Климентія мав апостольське значення, будучи пов’язаним із хрещенням Русі. Культ св. Климентія, його мощі в основній тогочасній київській святині був тим центром сакруму, навколо якого будувався сакральний простір Києва (як столиці) та й усієї київської держави.

Св. Климентій, за більшістю джерел – четвертий папа (90-100), за деякими ранішими – став папою одразу після св. апостола Петра. Згідно з житійною напівлегендаврною оповіддю, у часах гоніння на християн при імп. Трояні у 94 р. за відмову відректися від Христової віри св. Климентія заслано на каторжні роботи на римських каменеломнях древнього Херсонесу таврійського, де він навернув багатьох до християнства, що спричинилось до нових гонінь з боку язичницького Риму. Кинений із каменем на шиї у море. Його тіло, викинене морськими хвилями, поховали у білій мармуровій гробниці у Херсонесі, куди у день його пам’яті стікались численні християни. У Метафрастовому оповіді йдеться про те, що св. Климентію прив’язали до шиї залізний якір, про це згадує уже Григорій Турський. У старохристиянській церкві якір був символом надії на вічне життя, що став також символом християнства, часто втілювавсь іконографічно.

Житіє св. Папи Клименті міститься у “Золотій легенді”, сприяло його значній популяризації. Там воно поділене на три частини: генеалогія святого, мучеництво у Криму, віднайдення і перенесення мощей із Херсонесу до Риму, де описується гробниця у форму храму, збудована Богом, під склепінням якого тіло св. Климентія, а якір поруч нього. Модицікацію цієї легенди представлено на фресках базиліки св. Климентія у Римі.

Святого стали вшановувати у західній та східній церквах, на Заході – 23 листопада, 24 листопада – на Сході. Пам’ять папи Климента також вшановувалась ще 22 квітня [12, 410]. Ім’я св. Климентія посідало важливу роль у старохристиянському письменстві, переказах, легендах, мистецтві, стало символом непереможності Божого Слова, вірність якому укріплює людину, співзвучне з ідеєю торжества християнства.

У ІХ ст. написано не менше п’яти оригінальних творів про Климентія Римського авторства Кирила (Костянтина) філософа та учня Методія – Климента Охридського. Кирилом Солунським написані три твори на честь перенесення мощей св. Климента грецькою, не збереглись (“Похвальне слово», “Історія» та гімн). Їх компіляція у невдалому церковно-слов’янському перекладі дійшла до нас як “Слово на перенесення мощей преславного Климента”.

Легендарна оповідь про життя і мученицьку смерть св. Климентія збереглась в апокрифічних “Діяннях св. Климентія”, котрі містили також історичні факти. Вважався патроном капелюшників, дітей, веслярів, капітанів, гондольєрів, скульпторів, мореплавців (моряків) та різьбярів мармуру, помічником у боротьбі проти дитячих хвороб.

У Візантії святий не користувався особливою популярністю і його культ не мав такого поширення як на Заході та у слов’янському світі. Відома лише невелика присвячена йому каплиця, примикаюча до церкви пророка Іллі у Константинополя, споруджена за наказом імп. Василія І. Закладення комплексу палацової церкви Неа Моа на честь св. Климентія-мученика, освяченого 880 р. Т. Василевський пов’язував із перебуванням у Константинополі св. Методія – просвітителя слов’ян. [2, 79]. Грецька писемна згадка про мучеництво св. Климентія Римського походить з кінця IV – V ст. У Х ст. житіє св. Климентія написав Метафраст.

На Русі, натомість, його культ мав загальний характер і був пов'язаний із його реліквіями. Реліквії святого вплинули на формування цілої київської, староруської духовної традиції. У Києві була голова Климента-папи, привезена Володимиром із Корсуня, що стала основною реліквією раннього періоду нової християнської держави, через яку утверджувалась ідея рівності Києва з Римом і Константинополем, а сам стольний град розумівся як сакральна столиця, другий Єрусалим. Таким чином, сакралізація землі, держави і народу дістала своє видиме обґрунтування. Культ святого пов’язують також із прагненнями світської та церковної ієрархії віднайти святого покровителя-апостола для Русі.

Корсунський похід і привезення мощей стали точкою відліку історії християнської Русі, початком становлення духовної культури. Реліквії, привезені кн. Володимиром, стали фундаментом власної традиції святих культів, що потужним культуротворчим фактором.

Як оповідає Корсунська легенда у “Повісті временних літ” за Іпатієвським списком, Володимир взяв “цесарицю, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, ученика його ... на благословення собі” [8, 65]. Спеціально підкреслено, що Володимир узяв на благословення саме “мощі святого Климента” [8, 65]. Отже, вагомий компонент певного матеріалізованого підсумку хрещення Володимира – мощі Климентія-папи, взяті “на благословення” мали утвердити статус держави, утривалити її християнськість та підкреслити зв'язок із главою Церкви і, зрештою, стали підґрунтям творення національних святинь. Вони мали особливу вартість, бо розумілись як свідчення апостольського благословення. Тривалий час мощі св. Климентія були єдиною реліквією новоохрещеної Русі.

Частину мощів св. Климента і його учня Фіва помістили в особливій раці переділу новоспорудженої Десятинної церкви, присвяченому папі Клименту. Ця реліквія була джерелом благословення для новоохрещеної держави, засвідчуючи її вагомість серед інших християнських народів, спричинилась до створення її повноцінної сакральної географії. Культ св. Климентія, його мощі в основній на той час київській святині був тим центром, тим сакруму, навколо якого будувався сакральний простір Києва як столиці та й усієї київської держави. А, отже, Київ трактувався як місто благодаті Господньої.

Перенесення мощей із Корсуня кн. Володимиром Великим дещо повторює акт перенесення мощей до Риму св. Кирилом, котрий заклав центр почитання мощей святого в усьому християнському світі, як Володимир – для Русі. Згідно з давньою італійською легендою, у Корсуні св. Кирило Філософ розшукував мощі св. Климентія та розпитував про стару херсонеську церкву св. Климентія, котра, як розповіли херсонесці, колись була, але занепала [17, 78].

Паннонське житіє св. Кирила говорить про те, що слов’янський учитель у 860 р. відкрив мощі св. Климентія і перевіз їх до Риму: “и дошедшю ему Риму, изиде сам апостолик Адриян протису ему со всими гражданеи свищи несуще, увідіше, яко мощи святого Климента, мученика, папежа римськаго …” [7, 33]. Частина їх була уділена папою Іоаном ХV для кн. Володимира (989 р.) як дарунок з нагоди хрещення на знак апостольського благословення і підтримки. Як свідчить Никонівський літопис, “придоша послы из Рима от папы и мощи святых принесоша” [3, 221] у 988 р. Є припущення, що це були саме мощі св. Климентія [3, 222]. Про віднайдення та перенесення мощей існувала оповідь очевидця єп. Гундеріха. Згідно із тезою Т. Василевського, священномученик Климентій був патроном непростої місії євангелізації слов’ян [2, 80].

Щорічно 30 січня, у день перенесення мощей Климентія Кирилом Філософом у Херсонес, у Десятинній церкві здійснювалось врочисте богослужіння. У Десятинній церкві, де лежали його мощі, була виголошена також коротка похвала св. Клименту (Слово про св. Климентія Римського при обнові Десятинної церкви (тр. чв. ХІ ст.) [14, 72], відоме за рукописами ХVI ст.

“Слово на обнову Десятинної церкви” (1039) фактично було величальною папі Климентію. Воно розпочинається із похвали мученику-папі: “Тако и сего церковнаго солнца, своего угодника, нашего же заступника, святаго, реку достойно, священномученика Климента от Рима убо въ Херсонь, от Херсоня въ нашю Рускую страну створи пріити Хсъ Бгъ нашь, преизобилною милостію в нашк върныхъ спасеніе” [1, 34]. Можливо, що саме священносужитель Десятинного храму написав “Чудо св. Климентія об отрочаті”.

Його возвеличено як апостольського мужа, учня апостолів, уподібненого до апостолів [6, 174]. Завдяки перебування мощей св. Климентія у Києві сакралізується його простір: “Тъмже поистинъ всъхъ градъ славнъ, имъя всечестное твое тъло, и весело играетъ хвально воспъвая, якоже во небо другое на земли истинно показа ся, владычня матере церкви божественная, въ неиже поистиньнъ честнное твое тъло лежа, аки солнце просвещаетъ вселенную” [1, 35].

Через мощі св. Климентія закладається сакральний простір Києва, усієї руської держави. Його святість як заступника еманує на місто, його мешканців. Реліквії сприяють перетворенню Київа на загальноруський сакральний центр: «Нынъ жк убо да веселуется, старъйшинствуя въ святителехъ, яко блаженъ есть воистинну обладая скипетры твоими мольбами, яко имъя присно собою. Радуется старъйшинствуя въ святителехъ, яко блаженъ есть прикасаа ся твоея святости и людми верныя освящая. И да ликовствують граждане старъшинствующаго въ градъхъ града нашего, яко блажени суть твоимъ заступлениемъ, и яко суща воини с тобою» [1, 36]. Київ стає містом торжества благодаті, що прийшла у нього завдяки учневі апостолів.

Заступництво Климентія-папи сакральним стає простір усієї руської землі, держави із центром у Києві: “як присный заступнице странъ Роустей, и вънче преукрашенный славному и честному граду нашему и велицъй митрополіи же мати градомъ” [1, 34]. Виразно утверджується ідея заступництва руської землі, окреслюється естетичний аспект цього покровительства (“вънче преукрашенный”, де св. Климентій стає окрасою “славному и честному граду нашому и велицъй митрополіи же мати градомъ” [1, 34]. Київ став гідний слави понад інші міста саме тому, що у ньому зберігаються мощі св. Климентія.

Ідеєю пам’яток стало утвердження образу Русі як християнської держави, що має могутнього заступника, учня апостолів, а, отже, Русь є державою благословенною і богохранимою. Ідея перемоги християнства на Русі, пов’язаною із мощами св. Климентія, який трактувався як фактичний хреститель Русі, втілювалась у різних літературних джерелах. У “Слові на обнову Десятинної церкви”, Климентій представлений посланцем Бога з Риму через Корсунь на Русь для утвердження там християнства [6, 174]. Ім’я Климента згадане у “Пам’яті та похвалі князю Володимиру” для утвердження ідеї рівності Руси з іншими християнськими народами, що є провідною також у “Слові про закон і благодать”.

Невідомий автор “Слова про чуда” мовить: “Тім же й ми ... славим и хвалим и поклоняемся в Тройці твоемому Божеству, благодаряще и твого вірного раба, иже умножи свого господина талант не токмо в Римі, но и в Херсоні и в Руси, рекуще к нему: мучеником похвала и святителем удобрение и недвижимое основание Церкви Христовоі ейже врата адова не одоліють” [15, 267]. Підкреслено вагу постаті св. Климентія для усієї Церкви, в образі якого втілювались ідеал мучеництва та святительська місія: “мучеником похвала и святителем удобрение и недвижимое основание Церкви”[15, 267].

Київські мощі св. Климентія мали особливу цінність в очах західних правителів. Як відомо, французький король Генріх, сватаючись до доньки Ярослава Мудрого Анни, послав посольство з першим суфраном рейнської митрополії, єп. Шафонським Рогерії, який мав довідатись також і про мощі св. Климента. Ярослав Мудрий показував французькому єпископу Рогерові мощі св. Климентія у Києві [15, 26].

Центром формування загальнодержавного культу св. Климентія (як і культу Миколая) стала Десятинна церква, де зберігались мощі св. Климента та ікона св. Миколая, якою благословили кн. Володимира при хрещенні (за київським переданням). Бокові вівтарі храму були присвяченими цим святим. Тієтман Мерзбурський у 1015 р. називав Десятинну церкву храмом Христового мученика та папи Климентія [10, 189]. У Хроніці Тієтмара зафіксовано (ця відомість означується як цілковито достовірна і власноручно дописана Тієтмаром), що кн. Володимир з великої поваги до св. Климентія заповів поховати себе поряд зі своєю жінкою у церкві св. Климента [17, 286]. Остання відома згадка про мощі Климентія у Києві від 1206 р. [9, 175].

Іван Франко висловив припущення, що мощі св. Климентія могли бути вивезеними митрополитами-греками, аби не нагадували про історію хрещення Русі, церковну самостійність і зв’язків з Вселенською церквою [15, 265], оскільки ці вони були важливим символом вселенськості Церкви Русі, небезпечним для Візантії. Свідченням цього, може стати такий вартий уваги факт української церковної історії як поставлення на митрополичий престіл Клима Смолятича через благословення головою папи Климентія. Згідно із свідченням Новгородського літопису, Київський собор 1147 р. відбувався під проводом чернігівського єп. Онуфрія, який казав “ми знаємо, що маємо право це зробити. У Царгороді поставляють благословенням рукою св. Іоана Хрестителя. А ми маємо у себе мощі св. Климентія, то можемо так само важно поставити нового київського митрополита, благословляючи його мощами св. Климентія” [цит. за: 17, 7]. Така спроба хіротонії без участі візантійського патріархату продиктована, очевидно, бажанням унезалежнитись від Візантії та її церковної ієрархії. У цьому св. мощі учня апостолів відігравали особливу роль, з одного боку – канонічну, в боротьбі за самоврядність руської церкви та, з іншого боку, були моральним містком між Київською та Римською церквою. Сам митр. Климентій Смолятич став одним із перших захисників культу Климента і незалежності київської церкви.

Зрештою, із популярністю культу св. Климентія-папи, стали числитись також митрополити греки. Так, “місяця генваря в 23 день” на день священномученика Климентія у Києві київський митр. Нифонт (грек за походженням) призначав єпископські свячення. Як вважав Микола Чубатий, це засвідчило прагнення завоювати прихильність киян, підкреслити, що митрополит-грек також вміє шанувати національні святині [17, 515]. Ця історична подія засвідчує суспільну вагу реліквій св. Климентія, що відвіграли важливу роль у національному самоусвідомленні, послужили національній самоідентифікації, самоствердженню церкви як суспільної інституції та як сакрального осердя держави, зрештою, у формуванні політичної спільноти. Очевидно, це той випадок, коли мощі як сакрум і проблема самоствердження церкви сприймались як тотожні.

Характерну для середньовічної ментальності потребу сакруму і віру в чудо засвідчує також розгорнутий цикл чудес св. Климентія. “Слово про чудо з отроком священномучиника Климентія”, що приписується архиєпископу Херсонесу Єфрему (IV ст.), відоме за давньоруськими списками ХІІ ст. Так зване руське чудо Климентія створене, очевидно, у ХІ ст. (?) [1, 28]. Давня, очевидно із домонгольського періоду, версія “Слова” (на думку М. Грушевського складена не пізніше третьої чверті ХІ ст. [4, 3]) відома за списком ХV ст. під назвою “Мъсяца ноября в 25 день святаго священномученика Климента єпискупа римьскаго, ученика бывша святаго апостола Павла”. Слова про чуда св. Климента досліджували М. Грушевський [4], І. Франко[15].

Відомі середньовічні статті у синаксирях та служба св. Клименту. Коротка служба св. Климентієві міститься серед служб т. зв. Київських листків і звучить так: “Дня 23 – Климента. Боже, який зволив нам з радістю обходити річне свято блаженного Климента, Твого мученика та папи, подай Милостивий, щоб ми його свято величали та могли його наслідувати” [17, 106]. Цей літургійний текст агіографічного характеру свідчить про взаємопов’язаність звеличування святого і ідеї наслідування його.

Існує “Слово об обретенії мощей св. Климента”. У давньому місяцеслові під 25 листопада записано: “изнесение мощей святого Климента от глубини моря” [13, 410]. Відоме також “Похвальне слово св. Климентію”, приписуване Кирилові Турівському, що свідчить, безумовно, не лише про велику популярність цього культу, але й актуальність ідей і символів, які він ніс у собі.

Ідея єдності церков та апостольського покровительства Русі, символом яких був св. Климентій, втілювалась пластичними засобами. У св. Софії Київській, іконографічна програма якої сформована, очевидно, за часів кн. Ярослава, декілька зображень св. Климентія-папи. Як вважає Надія Нікітченко, вони підкреслюють спадкоємність між верховним апостолом і руською ієрархією та покровительство верховного ап. Петра для Русі [11, 213], оскільки папа Климентій був учнем ап. Петра і охрещеним своїм учителем. Іконографія св. Климентія (поряд із Єпіфанієм Кіпрським та папою Адріаном) у святительському чині Софії Київській близька із іконографією ап. Петра. Спадкоємність від першого єпископа Риму підкреслюється також у тексті “Мучень св. Климентія”: “Четверто Римстеи Церкви приставше бысть Климент иже хоудожествомъ аплоу Петру наследства” (цей текст був серед ранніх перекладів із грецької на церковнослов’янську, відомих також за списками ХVI ст.) [12, 144]. Св. Климентій зображений на мініатюрі (арк. 80) Київського Псалтиря 1397 р., що свідчить про живість його культу та символів, що він втілював.

Впродовж ХІ – ХІІ ст. для служителів Печерської лаври Климентій-папа був учителем віри та стовпом християнства [17, 367]. Із Києва культ св. Климентія-папи перейшов на далекі околиці тогочасної київської держави, а у самому ж Києві уже у ХІІ ст. почав занепадати, оскільки, як вважається, від ХІ ст. витіснився культом св. Миколая Мирлікійського.

Після занепаду у Києві, культ св. Климентія продовжував розвиватися у Новгороді, де він був пов’язаним із діяльністю архієпископа Климента у ХІІІ – ХІV ст. Існують припущення, що за наказом цього архієпископа мощі святого були перенесені до Новгорода [16, 261]. Ставши єпископом новгородським, Нифонт, родовитий киянин, колишній монах Києво-Печерської лаври, спорудив у Ладозі муровану церкву св. Климентія [3, 317]. Цей культ поширився також у Пскові: відоме зображення св. Климентія у розписах Спасо-Преображенського храму Мирожайського монастиря Пскова. Слід згадати розписи церкви на Волотовому полі у другій половині ХІV ст., Симеона Богоприємця 1467 р. Культ святого витіснений згодом культом Андрія Первозванного, більш відповідного політичній лінії зростаючим силою північно-східним князівствам [5, 76].

Культ св. папи-Климентія символізував зв'язок із центром, столицею християнства – Римом, був символом утвердження суверенітету і величі Русі, її Церкви, Києва як її столиці, де мощі святого почитались як святиня вселенського рангу, оскільки у небесній ієрархії він посідав місце мужа апостольського і покровителя новонавернених народів.

Через культ св. Климентія пов’язалось київське християнство із Кирило-Мефодіївською християнською традицією з одного боку (оскільки був частиною традиції, що нав’язується до братів Кирила і Методія, традиції, що підкреслювала близькість християнського Сходу і Заходу), та із хрещенням св. Володимира – з іншого. Він поєднував у собі дві вітки християнської Церкви, через зв'язок із верховним апостолом Петром підкреслювалась вагомість новоохрещеної держави Руси-України. У ньому втілювалась ідея рівності християнських церков. Впровадження постаті папи Климентія в іконографічні програми, зокрема, у святительських завівтарний чин Св. Софії Київської, свідчить про бажання утвердити ідею єдності церкви, а сама постать св. Климента трактувалась як її символ.

 

 

 

 

Література:

 

1.   Бегунов Ю. К. Русское слово о чуде Климента Римського и кирилломефодиевская традиция // Slavia. - Praha, 1974. - R. 43. № 1. – Р. 26-46.

2.   Василевски Т. България и Византия IX – XV век. - София Акад.изд Проф Марин Дринов 1997. – 168 с.

3.   Голубинский Е. История русской церкви. – М., 1911. - Т. 1.

4.   Грушевський М. Кілька заміток до чуда св. Климента папи римського // Записки НТШ. – Львів, 1902. – Т. ХLIX. – C.1-4.

5.   Завгородный В. История римських пап. – М., 1995. - Т. 1.

6.   Лавров П. Жития херсонеских святых в греко-славянской письменности // Памятники христианского Хесронеса. – М., 1911. – Вып. 2. – 184 с.

7.   Лавров П. А. Материалы по истории возникновения древнейшей славянской письменности // Труды Славянской комиссии. – Л., 1930.

8.   Літопис Руський. Перекл. з давньорус. Л. Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

9.   Мурьянов М. Ф. О Десятинной церкви князя Владимира // Восточная Европа в древности и средневековье. – М.: Наука, 1978. – С. 171-175.

10.  Назаренко А. В. Немецкие латиноязычные источники ІХ –ХІ вв. – М.: Наука, 1993. – 269 с.

11.  Никитченко Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской. Историческая проблематика. – К.: Издательський Дом «Слово», 2004. – 416 с.

12.  Оболеснкий М. А. О двух древнейших святынях Киева: мощах св. Климента и кресте великой Ольги // Киевлянин. – М., 1850. - Кн. 3. - С. 144-147.

13.  архиеп. Сергий. Полный месяцеслов Востока. – Владимир, 1901. –– Т. 1. – 737 с.

14.  Філарет. Обзор духовной русской литературы. – СПб., 1860. – Т. 1.

15.  Франко І. Я. Святий Климент у Корсуні. Причинки до історії старохристиянської легенди. – Львів, 1906.

16.  Царевская Т. Ю. Образ св. Климента Римського в новгородском искусстве ХІІІ в. // Древнерусское искусство: Византия и Древняя Русь. К 100-летию Андрея Николаевича Грабара (1896-1990) – СПб., 1999. - С. 260-273.

17.  Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим-Нью Йорк, 1965. – Т. 1. –– 816 с.

 

 

 

 


 

Fonte : scritti e appunti della dott. Yaryna Moroz, e-mail: jaryna1@gazeta.pl jaryna-m@yandex.ru  . 

Sito web: www.artcurel.it/yarynamoroz.htm 

Note Biografiche di Yaryna Moroz : 

Office Address                                                                                                        

1, Univesytecka Str.,  Room 303                                                                       

Department of Philosophy                                                                              

Lviv Ivan Franko National University                                                            

Lviv 02, Ukraine 79602                                                                              

Tel.: 032) 239-45-79;                                                                             

E-mail: jaryna1@gazeta.pl

 

EDUCATION

September 2009 – 2012 – postdoctoral  course for habilitation research (scientific consultant – prof. M. Popovich)

May – June 2011 – scholarship in Institute of History of Art in the Jagiellonian University, Сrakow, Poland

2009 – scholarship in Institute of History of Art in the Jagiellonian University, Сrakow, Poland (tutor – Dr (hab) Marek Walchak)

2009 – scholarship in Institute of History of Art in Stefan Wyshinski University in Warsaw (tutor – prof. S. Kobielus)

2007 – scholarship in the University of Cambridge (supervisor – prof. Paul Binski)

since 2006 – writing habilitation thesis under the guidance acad. of National Academy of Science of Ukraine, Prof. Myroslav Popovytch, director of the H. S. Skovoroda Institute of Philosophy of National Academy of Sciences of Ukraine)

2005 -2006 – scholarship in Warsaw University

2005 – award of a doctorate in philosophy, speciality – aesthetics

2004-2005 – writing thesis in the H. S. Skovoroda Institute of Philosophy of National Academy of Sciences of Ukraine,

1995 – 1992 – post-graduate course in National Academy of Sciences of Ukraine the Institute of Ethnology, speciality – history of art

1992 – 1985 — Lviv Academy of Arts.

 

PROFESSIONAL APPOINTMENT

September 2009 – 2012 – post-doctoral student of habitation course (scientific consultant – prof. M. Popovich, Institute of Philosophy of Academy of Sciences of Ukraine’s director)

2003 – 2009 – Reader in history of art, theory of culture, Lviv National Ivan Franko University 

1997-2003 – Lecturer in history of culture, Kyiv National University of Culture and Arts (College of Cinema), Lviv filial

2002-2003 – University teacher of art history in Holy Spirit Seminary in Lviv and Ukrainian Catholic University;

1992-1995 – Postgraduate student, National Academy of Sciences of Ukraine’s Institute of Ethnology, Department of History of Fine Art

 

COURSES TAUGTH

History of Europe art

History of Ukrainian art

Ukrainian icon in the context of East Christian culture

History of Ukrainian sacred art

Ukrainian and world culture

Philosophy of modern art, Art of modernism,

Theory of mass-culture

 

PROFESSIONAL HONOR, AWARDS, FELLOWSHIPS

2011 – two-month research to the Jagiellonian University, Crakow

2009– one-month research scholarship to the Jagiellonian University, Crakow

2009 – research scholarship in Institute of History of Art in Stefan Wyshinski University in Warsaw (tutor – prof. S. Kobielus)

2007 – research fellowship at Gonville and Caius College (University of Cambridge)

2006 – one-month study visit to University of Warsaw

2005 – research scholarship in University of Warsaw